що лїпше відвідати слабого Гриця. Одно, що Гриць єму рідня, а друге, що все лекше, як видить ся чоловіка нещасливіщого від себе. Пішов до Гриця.
У хатї сидїли на лаві війт і Семен, а в сїнях великий Микита тай малий Микита. Оба ровесники, ще дуже молоді ґазди. Оба втекли від хати в нових кожухах. Кожухи однакі. Та на великім Микитї був той кожух кожушиною, а на малім Микитї був той кожух кожушищем. Великий Микита держав руки на животї, а малий Микита держав руки на крижах.
Грициха сидїла на припічку. Хору ногу, обвинену в кусник старої опинки, перевязаної чорною крайкою, держала на стільци. Шкромадила барабулю.
Гриць лежав на постелї жовтий як віск. Очи мав прижмурені, нїби спав. Віддихав тяжко.
Дмитро став собі коло Микитів.
Війт бояв ся, аби єму котрий не поставив отсе питанє: “Що ви за війт, коли зволяєте на таке лупійство в селї?” Тому балакав із Семеном за збіжє.
— А я вам кажу, — говорив війт поволи й виразно, — що нове збіжє то воно не до нашого поля. Правда, воно відатнїще, але наприклад: зводить ся борзо. Возьміть цаске жито. Який із него хлїб? Чорний, як сьвята земля. А з простого жита, вважаєте, та хлїб білий, як пшенишний питльований. Я ще маю від небіжчика дєдя просте жито тай ще-м єго не змішав. Навмисне держу: на памятку. Такий, кажу вам, хлїб, як коли паска. Тай цаске жито — єму, вважаєте, в нас за студено. Ану, як нема снїгу, а добрий мороз шарне, то зараз цаске жито — дивіть ся, а воно згоріло, ізжовкло. Бо воно голе: на верьха. Ану возьміть просте жито, — воно вже відко де є, в нашім селї лиш у мене — то воно от як у кожусї: зерно в серединї, глубоко. Не боїть ся нї студени, нї морозу.
Гриць отворив очи, а Грициха до него заговорила:
— Грицю! Адї, люде прийшли на тебе подивити ся. Прийшли тебе відвідати. Пізнаєш людей?
Гриць відповідав тихим голосом. В серединї бесїди часто приоставав.
