маю. Впоминати ся за своїм, то не гріх.
Відійшов, не зважаючи, що Михайло аж вогнем сипав, так резонував:
— Отак то люде сходять на біду! Та Гриць Богу духа винен: позичив сотку, вертай дві, так якби єму на оборі процента росли. Кажуть: маєш суди, борони ся. Якже бідному чоловікови боронити ся? Раз: не має відки (таже то коштує), а друге: блавучить час. Прийшов на термін: погодїм ся, то й погодїм ся; двістї, най буде й двістї, лиш аби не було тяганини. Але де?! Він тепер, аді, якої загнув: банком пужає, помірок би брав. Достоту як той дїдько, що кажуть, як чоловікови прикро тай не може собі ради дати, а дїдько тиць шнурок у руки, ще й на шию заложить.
— А який став маючий, — заговорив маломовний Ахтемій. — Та кажуть, що він у нашім селї так забогатїв.
— На маєш! — перебив Михайло, — таже я тямлю, як він зайшов у наше село. Кажу вам, дранки не мав на собі. А як узяв ся на гиндель та назбивав суми суменні. Тай де він тілько маєства назбивав? Таже в селї й не видко тільки маєства.
— Як не назбивати, як лупить з остатного, — сказав Іван.
— Тай нема тому нїякого припору, — говорив Михайло. — Чоловік, що працює, та єму вже на роду написано, аби з него шкіру лупити. Робить ураз із волом на ниві, а прийде ся збирати — нема що. Поле не вродить та хапай ся хоть бритви: дають у банку, бери в банку. Тисне банок, то ти питай милосерної душі, аби заратувала. Тай лучиш саме на порядного лупія, бо добрий чоловік так само млїє з голоду, як ти. Залїзеш лихвареви в руки, то-с ґосподар із єго ласки, доки єму до вподоби, аби-с був господарем.
Іван притакнув:
— У судї також нема ради: єго право! Єму дадуть вірок, а ти, бідний чоловіче, хоть із моста та в воду.
— Тай то ще не смій там рибу ловити, бо заарендували, — сказав маломовний Ахтемій тай засьміяв ся мужицким сьміхом, що тілько голос нїби сьміє ся тай губи стягають ся до сьміху, але по облицю зовсїм не пізнати, що то сьміх.
