— А чому-ж би я людей не пізнавав? То що я з глуздів зсунув ся? Дякувать людям, най їм Бог заплатить, що відвідали слабого. Як подужаю, то й я їм у пригодї стану.
— Ой, уже тобі зазуля не буде кувати! — сказала Грициха.
— Щож бо ти, жінко?… Таже я ще, Богу дякувати, не вмираю. Я ще гадаю сам помірок під сїножатами віорати… От піду до Семена та менї плуга дадуть. Дасьте менї, куме Семене, плуга? Я вам відроблю в сапанє.
— Чому? Дам. Коби здоровє! — відповів Семен.
— А видиш, жінко. А ти би менї за живота похорон справляла… От подай менї лїпше води, бо спрага мене пече.
Грициха зачала рушати ся, аби встати й води подати, але великий Микита не дав їй рушити ся.
— Сидїть, Грицихо, сидїть. Заки ви з своєю ногою рушите ся, то Грицеви вже й відхоче ся води.
Узяв кварту, зачер води тай понїс Грицеви. Гриць підсунув ся поволи вище на подушки і підняв ся трохи. Губи єму так ізжовкли, що не мож було відріжнити їх від лиця. Здавало ся, що нема в нїм і крапельки крови. Узяв кварту, але не міг удержати, була би кварта полетїла на землю. Микита нахилив єму кварту до губів, як малій дитинї. Гриць приклав уста до кварти, але й не пізнати було, чи хоть покушав води. Напослїдок лишив крарту Микитї в руках, а сам подав ся обезсилений на подушки. На давне місце і не пробував зсувати ся. Віддихав тяжко. Каилї поту виступили єму на чолї.
— Дякувать, Микито, — шептав Гриць. — Добра вода… студена… То-то мене підкріпила…
Грициха глядїла уважно на чоловіка. Вона видїла, як він пожовк, як руки єму не служили, як відтак упав обезсилений на подушки.
— Чоловіче, чоловіче! Чого дуриш сам себе? Таже ти — труп. Адї, віддихати ся не можеш, так умучив-єс ся тим, що-с трохи підняв ся. Чоловіче, кого хочеш обтуманити? Таже тебе горячка мучить!
Гриць звернув на жінку змучений погляд:
— Жінко добра… отям ся… Бог із тобою…
