Але Грициха не зважала на то:
— Таже вмреш, чоловіче! Що крутиш божим світом? Адї, чути тебе трупом. А мене як лишаєш? (говорила крізь плач). На кого дїти лишаєш? Підуть попід чужі плоти. Таже ґрунт задовжений. Піде ввесь на бубен. А відки-ж я ще тобі на похорон возьму? за що тебе поховаю? за свої сльози? Таже по твоїй смерти ще треба буде відумерщину оплатити. Та аби прем що лишило ся після твоєї голови, то піде всьо на штемплї тай на нотарі. Бо я не годна заробити: я калїка; ти не видиш? На чию голову мене лишаєш? Чи я годна довги сплатити, чи я годна податки заплатити, чи я годна відумерщину оплатити, чи я годна дїти вигодувати, чи я маю хоть за що тебе поховати? Певне, лекше би й менї піти в сиру землю, але дїти… На кого дїти покидаєш?
Гриць знов повернув на ню змучений погляд:
— Жінко добра… чого хочеш від мене? Таже я ще не вмираю… то ти мене в гріб загониш, бо гризеш мене.
— Я тебе в гріб загоню? Ти менї таке вповідаєш? Таже я би тобі свого здоровля вдїлила, якби могла. А ти-ж не знаєш, що нас чекає після твоєї голови? Ти не знаєш, що дїти небіжчика Гаврила та валяли ся цїлий місяць як песята попід людскі плоти?
Тимчасом у сїнях зачали розмову. Зразу шепотом, а потім чим раз голоснїще.
— Біда, мой, мужикови, — говорив великий Микита. — Так узяли єго в крепи, що й умерти нїяк. Заслаб чоловік тай лиш чекає, коли надійде смерть та дух із него віпре, аж тут: не смій умирати тай решта.
— Ану, аби так пани або Жиди, — сказав малий Микита, — то хоть най усї вімирають що до ноги, то нїхто їм не заперечить. Хоть най їх холєра вітисне до лаби, то кождому зась.
Тай Дмитро вмішав ся до розмови:
— Або най конає й десять лїт, то вільно. А мужикови нї, бо зараз коштує. Або махай зараз, а нї, то вставай до роботи.
Малий Микита став допікати Дмитрови:
— А вам би, куме Митре, жінка також не позволила вми-
