Сторінка:Мартович Лесь. Не-читальник. Оповідання (Едмонтон).djvu/41

Матеріал з Вікіджерел
Цю сторінку схвалено
— 43 —

— Ей, не говоріть, кумко, — сказала Семениха, — не гнївіть Бога. То все божа воля. Ми всї під Богом ходимо.

— Як не говорити, сусїди, як не говорити ? Таже адїть, який страшний став. Труп. Тепер іще в днину по божому, але коби-сте вздріли та почули в ночи. На силу відкликую від смерти. Таки кажу вам, як зайде ся, то конає, кажу вам: снїсько конає. Я лиш дивлю ся за свічкою. Не сплю я, сусїди, ночами не сплю, лиш наслухаю, чи вже не по всему. Сеї ночи заснула-м на годинку тай то, знаєте, на силу: сон ізломив. Тай снило ся менї таке страшне-страшне: серце віщує, що вже не довго потягне.

— Десь я нїби йду до міста тай прийшла-м ід могилкам, а то саме коло червоного хреста дивлю ся, а я десь стою на високій горі тай гадаю собі: якже я, гадаю, сю гору перейду, коли я калїка. Гадаю собі, буду хапати ся руками корчів тай буду поволи спускати ся, може якось ізлїзу. Я, знаєте, хапаю ся руками корчів тай спускаю ся все нижче, нижче, а то десь відкись узяв ся потік такий, кажу вам, каламутний, аж чорний. А в тім потоцї риби такої, аж кишить. А тота риба десь така вритна та страшна, що аж мене ляк зібрав. Кажу вам, тота риба десь підскакує тай у водї ходить переверци, а все втворяє пащеку таку, як у пса, тай кланцає зубами на мене, якби хотїла мене прожерти. Я аж десь трясу ся зо страху тай усе намагаю ся низче спустити, але так по тихоньки, аби тота риба не вчула. Але я нїби й пилую ся тай усе на місци, а як лиш дотулю ся до корча, а то такий шелест, гейби хто тягнув галузє дорогою. Най буде, гадаю собі, що хоче, але я мусю відси тїкати. Беру я тай спускаю ся далї тай лучила-м, знаєте, на камінь. Господи! як уріжу ся десь головою до каменя, аж зуби задзеленькотїли. Я мац за зуби, а зуби всї повілїтали. А тота риба, знаєте, десь вілазить із того потока, така, як гадє. У менї серце замлїло. Я віпустила зо страху корч із рук тай паду десь у якусь пропасть.

— Знаєте, збудилам ся так єм зіпріла, що-м була мокра, як скупана. Двері відхилені, холод тягне на мене, а голова тай зуби так мене болять, аж лупають. Сїла я, знаєте, на припічку,