ся, бо треба висповідати ся.
Гриць посумнїв: — Ет!…
— Не журіть ся, Грицю! — потїшив Іван. — Ви ще жінку набєте. От як вас підголю, то жінка ще схоче потанцювати з вами.
— Бог би з вас говорив!
Незабавки після того відвідав Петро слабого Гриця. Не було нїкого дома, бо Грициха віднесла десь пряжу в село, з нею пійшла й Єрина. Василина робила на ланї, а Николка, як звичайно, грав ся з дїтьми на вулици.
Гриць дуже завів ся на Петрі. Петро не знав єму нїчого сказати про лїцітацию.
— Я написав до ґазети. Михайло тай Ахтемій тай Іван проказували, а я написав. Варвара переказувала, аби я прийшов. Тай неня казали.
От і все, що дізнав ся Гриць від Петра. А надто Петро наче бояв ся: Гриць був такий страшний. Петро дивив ся більше на образ, як на слабого. На тім образї зув змальований на склї сьв. о. Николай із зачудуваними очима. Але Гриць мав прихильність до Петра ще від тодї, як Іваниха розповідала єму за допись. Він вдивив ся на Петра сльозавими очима тай прошептав:
— Нема… нема вже менї віходу. Ой нема. Я чоловік старий: уже віджив своє. Час у яму.
Оглянув ся боязко по хатї, наче би зрадив якусь велику тайну тай бояв ся, чи хто не підслухує єго. Та в хатї нїкого не було і, окрім Петра, нїхто сих слів не чув. Гриць зітхнув. Обернув ся з трудом горілиць, улїпив очи в стелю тай спровола процїдив крізь зуби:
— Ой коби то… коби то вмерти… так як люде.
Лежав нерухомо на постелї з очима зверненими на стелю. Пізнати було, що він думає щось богато, що всякі мрії снують ся єму по голові. Лице єго прибрало супокійний хоть сумний вигляд, сльозаві очи блищали. Пізнати було, що він
