дивить ся й нїчого не видить, бо цїлий занятий тими мріями. Петро сидїв тихо, не рушав ся, бо був переконаний, що Гриць марить про щастє.
Не лиш кождий нарід має свою бесїду, але й кожда суспільна кляса має хоть своє нарічіє. Не в тім річ, як виговорюють слова, але як їх розуміють. Для приміру — слово: дім. При сїм слові в'явить собі чоловік, що зріс у великім містї, кілька поверхову каменицю, а мужик нагадає собі низьку хату, соломою пошиту. Коли би хтось ужив сего слова так, що воно мало би викликати на слухачеви якесь чутє, то иншого чутя зазнав би чоловік, що зріс у містї, а иншого той, хто виховав ся на селї. Тай навпаки: кождий з них розповідати-ме инакше за свої чутя.
Гриць хотїв умерти, бо чув ся вже зайвим на сїм сьвітї. Але хотїв умирати так, як люде, не крадьки. Хотїв розстати ся з родиною так, як розстає ся після празнику батько з родиною, відданою на друге село: тобі тут жити, а менї там; оставай ся здорова.
Гриць уявляв собі ту хвилю, коли слабий чоловік говорить до своєї родини:
— Закличте менї сусїдів най попрощаю ся.
Він уявив собі ту хвилю, коли сусїди сходять ся до слабого тай слухають єго уважно, наче того, що вже не належить до сего сьвіта. Гриць поставив себе на місце того слабого і в своїй уяві проговорив до сусїдів, що нїби стояли коло єго постелї:
— Сусїди мої любі та милі! Прощайте менї! Може я вам котрому вгурне слово сказав, може я вам котрому зле дїло зробив. Може я вас котрого скривдив або омразив або обмовив. Прощайте менї. Вже ви від мене на сїм світї нї добра, нї зла се зазнаєте. Прощайте менї, Семене!
— Най Бог простить! — нїби Семен відповідає.
— І другий раз.
— Най Бог простить.
— І третий раз.
— Най Бог простить.
