За кождий раз нїби цїлує ся з Семеном по руках.
— Тай ви, Іване, прощайте менї!
— Най Бог простить! — нїби Йван відповідає.
— І другий раз. І третий раз.
Знов нїби цїлує ся з Іваном по руках.
Тай так нїби розпрощав ся вже з усїми сусїдами. Сусїди нїби сїдають на ослін повагом і нїби дожидають, що він далї говорити-ме. А він нїби каже собі подати води, а відтак говорить:
— Заки ще жию, хочу зарядити своїм маєством, бо я єго з собою у гріб не заберу. А вас, любі мої сусїди, панове ґазди, просю вас, абисте було свідомі, як я заряжую своїм маєством, аби відтак дїти після моєї голови не сварили ся, щоби по судах не тягали ся, щоби не теряли марне працю на адукатів. Той помірок під горою відказую моїй найстаршій доньцї, Василинї. Там буде з півтора морґа. Той помірок на ставищи відказую моїй другій доньцї, Єринї. Там буде лиш морґ, але за то лїпше поле. Решту здаю на сина, на Николу: і хату і город і помірок під сїножатами. Мають мене за те по християнски поховати; на всї кошта поносять дїти рівну часть видатків. А ти, стара тули ся при дїтях. Доки Никола малолїтний і доки дївки не повіддають ся, доти ти, стара, збираєш полїтки. А в хатї маєш сидїти, поки живота твого. Син має тебе вдержувати тай похорон тобі справити, бо я єму найбільше відказав. По моїй смерти, як дївкам лучать ся люде, віддавай їх тай віддїлюй їм пайки.
При сїм слові Гриць нїби відчуває, що найстарша донька, Василина, вже не дуже за ним жалує. Там, у серци глибоко, в самім кутику, ворушить ся несьвідомо в неї бажанє, щоби дєдя довго вже не карав ся на сїм сьвітї, щоби пішов там, куди справив ся. Однако з сего не вийде. Вона має на прикметї парубка. А парубок як учує, що дєдя відказав їй помірок під горою, то зараз у пару недїль засватає. Вона віддїлить ся від неї тай стане сама ґаздувати.
Гриць нїби почуває, що Василина так собі в серци бажає, але се єго не гризе. Адже живий живе гадає. Він рад іще з
