того, що так є, бо відтак люде говорити-муть:
— Адї, Василина Грицева вже віддає ся. Тай не дивно. Небіжчик лишив маєток тай дїти мають на чім ґаздувати.
Оттакі то були Грицеві мрії. Петро сидїв тихо, щоби єму тих мрій не розігнати. Але Гриць не довго марив. Махнув рукою тай прошептав:
— Та що з того!
Нагадав собі мабуть, як тепер є. Помірків тих уже давно всїх нема. Лишили ся два, але й з них більша половина спродана, у чужих руках. І тота кришка сегодня-завтра не єго. Довги на нїй такі, що й сто лїт жий, то тілько не приробиш. Щоби сяк-так оправдати себе перед родиною, удавав, що ще не вмирає. Але був переконаний, що єму нїхто не вірить тай що — хоть би й подужав — то нїчого не порадив би.
Гриць умер із початком осени, саме в найкращу пору, коли на дворі нема нї лїтної спеки, нї осїнної слоти, коли сонце на погіднім небі гріє тай не пече, а легесенький західний вітер обриває зжовкле листя з дерев.
На другий день єго ховали. На похорон зійшло ся мало людей. Були сусїди, а з подальших прийшов Сафат, Михайло тай Павло. Прийшла й Варвара з Іванихою. Панотця ще не було, але був дяк. Се був одинокий чоловік на цїле село, що взяв собі панотцеву науку до серця тай намість: це, говорив: сіє, але, розуміє ся, лиш у розмові з панотцем. Дяк був старший чоловік, вдовець, худий тай дуже вже наглябистий. За те єго прозивали стулений.
— Ходїть, дяче, най вас поцїлую! — говорила єму Варвара.
Дяк подивив ся на ню тай миленько всьміхнув ся: — Ану-ко гай!
— Коли-ж бо ви стулений.
— Говори, — сказав дяк. — Я би ще лїпше вдав, як молодий.
— Кашляти, — додала Варвара.
