— Ото лишив дрібні дїти. Що з них тепер буде?
— Пролєтарі! — відповів Михайло, думаючи, що й Проциха мусить розуміти се слово.
Проциха здивувала ся і нїяково їй стало. На селї люде не знають питати ся, яке значінє має котре нове слово. Процисї здавало ся, що її память ослабла, коли вона не розуміє Михайлових слів.
Задзвонили в дзвони. На селї дзвонить паламар одною рукою тай через вправу видобуває з дзвонів якийсь акцент. Підставити під голос дзвонів яке небудь чотироскладне слово, то дзвони говорити-муть то слово. Через те, що Проциха вдумувала ся в слово: пролєтарі, її здавало ся, що дзвони так і говорять до неї: Пролєтарі, пролєтарі.
Від церкви було видко цвинтар. Увесь був зарослий деревами. Поміж ними білїли ся хрести й хрестики. Цвинтар заступав собою цїлий виднокруг від сходу сонця. Чисте, осїнне, голубе небо спускало ся над цвинтарем тай наче входило там поміж дерева й хрести. Нїби за тим цвинтарем і не було вже нїчого далї на сьвітї.
