не так природне, так само через себе зрозуміле, що не ворушив ся в минї сумнїв і за макове зеренце. Не так я чув, дотулював і видїв мого товариша, щоби міг сказати, який він, але так, що я знав, чого він хоче, що гадкує й що наважив і що наміряє.
Так, він знов відвідав мене; але зовсїм не в приятельских замірах. У нїм накипіла ненависть до людий, лють і жадоба пімсти. Сї почуваня єго прожерли малесеньке, майже незамітне почуванє приязни. Бо й що значила в єго житю крішка радости, якої зазнав через мою приязнь, супроти безнастанного пригнобленя, безнадїйности; розпуки, що все то терпів заєдно від своїх настоятелїв, від цїлого світа?! Правда, він перебрив ріку забутя, але ненависть до людий і жадоба пімсти вгризли ся так глибоко, так болючо в єго єство, що загнїздили ся й у тім другім єго “я”. Те друге “я” шукало людий і відшукало — розуміє ся — найборше того чоловіка, що з ним Іван за житя найближче жив.
Тота хирлявість, тота хороба, що загнала в гріб Івана, не зашкодила нїчого єго другому “я”, стала ся для него радше тим, чим їдь для гадюки.
Сей мій нічний гість був лютий на мене за то, що мене не мучить хороба, не точить зараза, не відводить від ума розпука. Кождої хвилинки міг менї заподїяти лихо, нечуване доси тай то потайки, підступом. Саме тодї, колиб я сего найменше сподївав ся. Я вижидав того лиха, та лишень бажав собі, коби не тепер, коби ще не зараз…
Чи довго я міг би був так вижидати? Не знаю. Та тільки згодї стало біле світло крізь вікно налїтати, по стїнах розпливати ся, а хатні посудини розкинули дневні тїни по долівцї.
Наш богоспаємий край становить перехід до північної стрефи, де в лїтї сонце зовсїм не заходить. У нас тодї нема правдивої, темної ночі. Допізна, дуже допізна висить червоний жар на небі, а не забавки по півночи вже свитає.
