“Билисьте Йваниху?” — запитав судия Грицка, що стояв босий, з одною нагавицею підкоченою, в сардацї на опашки, з розкуйовданим чупром. З чупру стриміло кілька стебел соломи. Як спав у стодолї, так рано на зорях устав і почимчикував до міста “на термін до права”.
Намісь Грицка відповіла Йваниха. Протиснула ся чим борше поміж людий і доти не стала, доки не вдарила ся нїжними пальцями до ґрадуса, що на нїм стояв судейский стіл:
“Бив, ой бив мене, кілько сам хотїв! Сапов. По голові, по крижах, по руках, по ногах, де засяг… От прошу, які синцї…
“Тихо бабо! Я Грицка питаю!”
Іванисї здавало ся, що як Гриць говорити-ме, то й єго справа. Тому не переставала:
“Прошу сендзї… він ме брехати; буде казати, що то єго ґрунт, що я розчала сварню. А я зараз отут присягаю гола й боса…”
“Тихо, бабо, кажу!”
Гриць використав нагоду. Підокрав ся аж до самого стола й, хитро підсміхаючись, показав пальцем на Йваниху:
“Адїт, прошу найяснїшого суду: вона все так, коли вона тут, у цїсарскім судї, а яка вона дома. Причепить ся, як ріпяк кожуха…”
“Коли-ж бо нї! брешете” — перебила Йваниха. — “То ви розбійник… Не кричалисте, шо мене заріжете? Га? шо?!”
“Тихо бабо, бо зараз замкну!”
“Хіба таке: не дають говорити…” — рясні слези сперли Йванисї голос у горлї.
