Грицко аж просіяв: “Ади, маєш право! Такес ся віфалювала по селу: я єго до суду завдам, до кременалу піде…”
“А він казав, прошу сендзї, шо ся суду не боїть”.
“Брешеш!”
“Такис казав”.
“Брешеш!”
“Люди чули!”
“Брешеш!”
“Тихо, бо я вас зараз обоє замкну. Роздїлїть їх!”
Два свідки, один старий, сивий, другий молодий, упхали ся поміж Грицка і Йваниху.
“Бивєсь Іваниху?” почав урядувати судия.
“Прошу віслухати, найяснїйший сендзьо, я скажу як зайшло. Ше мій небіжчик дєдя, царство єму небесне…”
“Але-ж я тебе питаю, чись бив?”
“Прошу пане сендзьо, а віслухайтеж. Бо не мете знати, як зайшло. То все зза межї…”
“То моя межа” — крикнула з другого кінця стола Йваниха.
“Оце твоє! знаєш?” — і ткнув старому свідкови дулю під ніс, бо до Йванихи не досяг.
“Але-ж менї не треба як зайшло. Я хочу знати, чись бив Іваниху?"
“Таже вона каже, щом бив”.
“Але я хочу чути з тебе”.
“Я її до суду не завдавав. Чо' вона хоче з мене?! В мене сегодня робітна днина”.
“Бивєсь? Так чи нї?”
“То було на мої питомі межи”.
“Бивєсь?"
“А коли-ж я її бив?”
“Я тебе питаю ся”.
“Аби вона так ногами збила при сконаню, дай Господоньку святий. Та де-ж я її бив? Замахнувєм ся з пару раз сапов, бо то на мої межи, я сапав тогди барабулю”.
Іваниха прімкнула ся помежи свідків тай заломила руки: Йой! а він що каже? Таже він бреше, не слухайте єго!
