“Пишіть — сказав судия до писаря — обжалований не почуває ся до вини. Буду вас слухати — звернув ся до старого свідка — абисте правду казали. Як ся називаєте?”
“Прошу найяснїйшого суду, я не зволяю аби він говорив, то її свідок” — протестував Грицко.
“Що знаєте?” — допитував ся судия свідка.
“Усе знаю, бо я з її дєдем у супрузї був. То дїяло ся не тепер, давненько, ше голодних років. Небіжчик мав пару волів ласїїв, а я мав пару волів голубих…”
Іваниха: “Аякже, аякже”.
Грицко: “То її свідок, я поставлю свої свідки”.
Іваниха: “Твої свідки пияки…”
Грицко: “Най цїле село прикаже”.
Свідок: “Я мав ґрунт на сїножатях, (тепер здавєм уже на сина, най він ґаздує, бо моє — сегодне-завтра: лопата тай ано! до дучі!) А небіжчик мав ґрунт на теплицях, таки межа в межу з єго дєдем. Але ґазди жили в злагодї. Де то хто давно чув за таку супереку, як тепер?! Гріхи, нїчо лиш гріхи. Мінї вже на сїмдесятий переступило, але моя нога ше не була в судї (аби сюда нїхто добрий не заходив!) А деж? Така божя днинка (хто мінї сегодне за днину заплатить?!) Чиж то не лїпше в мирности, в злагодї: своє пантруй, але чуже не руш…”
Іваниха: “Чуєш, шо старий чоловік кажуть?”
Грицко: “То ти мене нарушила”.
Іваниха: “То мого дєдя межа, я на то свідки кладу”.
Грицко: “Шос я тобі в твої свідки, я маю свої свідки”.
Свідок: “За своєв працев серце болит…”
Іваниха: “Ой болит…”
Грицко: “Але чуже гріх нарушати”.
Іваниха: “А шо!”
Грицко: “И-е!”
Свідок: “Шіснацять рік я був з її дєдем у супрузї, шо року я то поле орав, але сварнї нїякої не було. Межу нїхто не рушав, анї її дєдя, анї єго. Худібка, коби здорова, пасла ся. Бо, проше найяснїйшого суду, давно було широко: нїхто за межу не дбав, а тепер тїсно, дуже тїсно стало…”
