Судия: “Тут Іваниха завдала до суду Грицка за “образу гонору”, що її бив сапою. Знаєте що за то?”
Свідок: “Усе знаю. Чи то лиш омраза гонору? А божа омраза! Таже вони вже штирнацять рік…”
Іваниха: “Пятнацять…”
Свідок: “…Може й пятнацять: отої, отої, отої (показує руками) гріх від Бога, а від людий сором”.
Судия: “Булисте при тім, як він її бив?”
Свідок: “Шо ви говорите? А де-ж я міг при тім бути?! Таже я вже три роки як не віхожу в поле. А зрештов, хоть бих там і був, та деби я йшов на головниство! Я — Богу дякувати — вже пять лїт за жадну сварню не свідїм. Але оця молодиця прийшла оногди до мене, як зачала заводити, як зачала плакати. — Господи твоя воля. Вуєчку, каже, впадайте на Бога, будьте менї за свідка, бо на тій межи буде колись забійство. Або, каже, він мене з світа зжене, або я єго. Тай я став їй за свідка. А чомуж би нї? Таже я з її дєдем шіснацять рік у супрузї був”.
Другий свідок тож само знав. А свідком він був тому, що Грицко наважив ся єго також зі світа зігнати.
Судия пояснював Іванисї, що обида чести аби підходила під австрийский карний закон, мусить бути або при двох свідках, або на публичнім місци. А що тут нї одно нї друге не було, то — — —
Іваниха: Таже він мене трохі не вбив. Та ще й на моїй межи!
Грицко: “То моя межа”.
Іваниха: “Прошу сендзї дати єму фрику, бо нїяк буде на дорозї показати ся. Таже він як узяв до мене сапище, як мене хомнув по голові, то я трохи в лежу не впала”.
Грицко: “Йой!”
Метнув ся з перед стола, поміж люде, та до сїний. Відти нїс сапу, ваги зо 3 кільоґрами, на держаку, довгім у хлопа. Не міг борзо пріпхати ся поміж людей.
“А прошу, ґазди, а проступіть ся-ж!”
“Ану — трохи на бік; сапу чоловік несе” — один одному
