Розуміючи вагу свого завдання, б'ючись із думками, як найкраще до нього взятись, Михайлик сам не знав, як опинився під будинком НКВД.[1] В нерішучості присів на підмурівку дротяної огорожі.
Будинок НКВД — це була поверхова, доволі велика й гарна кам'яниця з садом, обведеним навколо високою дротяною сіткою. Довкруги біля сітки були поприв'язувані великі собаки-вовчурі, що злісно крутилися на своїх ланцюгах. Михайликові здавалося, що всі вони дивляться на нього і немов кажуть: “Ех, якби нам тебе дістати!” На подвір'ї перед домом бігали ще три не прив'язані собаки. На брамі в будці стояв стійковий і раз-у-раз позіхав. Фірткою входили й виходили енкаведисти: гладкі, кошлаті, косоокі й віспуваті в блискучих чоботах і мундурах, в рідних “рубахах” і зимових “котіках”[2] з піддертими вухами — всі надуті й злющі, зовсім, як їхні собаки. Михайликові аж мороз пішов поза шкірою, як подумав, що, власне, він мусить з ними “зачіпатися”.
Один енкаведист прикликав до себе бурого собаку, що бігав по подвір'ю, і пустився до фіртки. Тут зустрінув другого енкаведиста, що входив, обидва пристанули й почали довгу голосну розмову. Собака присів біля них і ждав. Десь узявся Бровко. Хвилинку обидва собаки неприязно, мовчки оглядали один одного, і видно було, як їх розбирала злість. Бровко люто загарчав і кинувся на собаку енкаведиста. Прибігли ще два собаки з подвір'я, а всі інші зняли страшний ґвалт. Енкаведисти почали собак розганяти. Та все було даремне, собаки клубком вкотились на подвір'я, де страшенно
