Сторінка:Марія Дмитренко. Михайлик. (1949).djvu/11

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Ця сторінка вичитана


рвались і жерлись. Михайлик прикипів до місця, нерішений, що йому робити. На хвилинку гризня перервалась. Але Бровко не хотів уступатись, хоч його викидали. Собаки енкаведистів, видно, теж не хотіли йти на “нічию”. Противники зчепилися знову. Гризня перенеслася кудись за кам’яницю, де Михайликові не було видно.


II.

Михайлик сів зажурений. Пропав його Бровко в НКВД. Треба б іти туди, та страшно. Михайлик рішив чекати. Хіба ж не дадуть зажерти собаку та й в’язня такого їм не треба...

Чекає Михайлик цілу годину, а Бровка як не було, так і нема. Михайликові вже на плач заходить, жаль же покинути приятеля. Та й кортить таки зайти на НКВД. Хто знає, може таки побачив би що і довідався... Йому шепче щось, що це — прегарна нагода.

Кінець-кінцем Михайлик рішився. Нишком перехрестився і подався до фіртки. Тут визвірився до нього стійковий:

 — Тобі чого?

 — Та пса.

 — Пса?

 — Та от того жовтого, великого, що ваші пси кусали... То мій.

 — А ти чого свого собаку кусати учиш? Ходи, ходи, тут тебе навчать. Ну, ступай до майора!

Михайлик завмер, але таки й зрадів трохи, що його впустили. Майор ухопив його за рукав і потягнув у