канцелярію “провєрять”. Але “провєрка” почалася не скоро.
Тільки вони ввійшли в кімнату, відізвався телефон. Грубий майор щось довго й незрозуміло для Михайлика викрикував у слухавку. Потім забрався кудись, і Михайлик з годину проскучав сам-самісінький. Він роздивлявся по великій кімнаті з якимись поличками кругом, кількома столами та дерев'яною перегородою на середині, що ділила кімнату на дві половини. Столи, стільчики, якісь скриньки і полички — все було за перегородкою, а в ній була мала фірточка. У тій половині, де залишався Михайлик, була тільки велика лавка, де він сидів, і більше нічого. Аж раптом в кімнату вскочила ціла зграя енкаведистів. Вони щось викрикували, махали руками, але на Михайлика зовсім не звертали уваги. Мова була про якийсь вагон цукру.
Через деякий час знову широко відчинилися двері і, сопучи, вкотився майор, а зараз за ним увели чи радше загнали кулаками двох в'язнів. Михайлик жахнувся. Він ще ніколи не бачив таких людей. Вони були сірожовті. Не дивилися ні на Михайлика, ні на кого. Видно, що все було їм байдуже.
— До стіни! Не знаєте? — заверещав майор, і ще скоріше, ніж його слова, сильний ляпас енкаведиста-конвоїра обернув до стіни головою одного в'язня, а другий так швидко обернувся, що Михайлик аж здивувався. Він ніколи не подумав би, що напівмертвий чоловік може так швидко рухатися. У пахуче травневе повітря, що вливалося крізь вікно, два в'язні принесли гострий гнилий запах льоху.
Майор довго шукав щось у паперах, а тим часом два в'язні непорушно, як дві воскові ляльки, стояли, впершись носами у стіну.
