Сторінка:Марія Дмитренко. Михайлик. (1949).djvu/13

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Ця сторінка вичитана


У Михайлика з’явилось почування безмірного жалю до цих людей. Йому хотілось підійти до них і сказати їм, що він з ними, що він такий самий, як вони, так само любить Україну, що хай вони ще витримають, що прийде, напевно прийде порятунок.

Майор знайшов потрібні папери і заверещав зразу на одного в’язня, потім на другого, щоб підписали. Згодом гукнув на конвоїра:

 — Тепер заведи їх на Голешівку.

 — Так, товаришу майоре! Дозвольте тільки пригадати вам, що в Голешівці ще не прибрано по арештованих з попереднього тижня. Всі інші сидять покищо тут, у підвалі.

 — Нічого! Завтра всіх перевеземо з міста на Голешівку. Сюди прийдуть нові в’язні з облави в Спасівці і Вибранівці, що завтра почнеться.

Михайлик аж підскочив на лавці. Він схилив голову, щоб ніхто не завважив його сяючого обличчя. Він прямо не вірив своїм вухам — якраз почув те, чого потребував! У нього в душі аж співало від радости. Тільки, щоб випустили звідсіля!..

Майорові принесли обід. Михайлик з огидою дивився, як майор руками рвав курку. Чарка горілки впровадила його в блаженний настрій. Він почав з Михайликом розмову:

 — Ну, хлопче, розкажи, як то було з тим собакою.

Михайлик почав розповідати тремтячим голосом. Але майор зовсім не слухав. Він розкинувся в кріслі, і побаранілі очі його заплющились. Раптом він гукнув:

 — Ну, забирайся вже! От і штуку придумав!

Михайлик кинувся до дверей, але тут же оглянувся:

 — А Бровко?