Сторінка:Марія Дмитренко. Михайлик. (1949).djvu/28

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Ця сторінка вичитана


душну хату, і відчув, як в очах йому закрутилися сльози. Він благально подивився на командира:

 — Друже командире! Я не залишуся... Я не можу! Я буду битися разом з вами, так, як ви казали, за Україну...

 — Хлопче, це ж неможливо, подумай!

 — Я вже думав! Я багато разів уже думав — ви ж усі йдете. Я захворію, мені шкодить хата — ось я вже у ній захрип! — використав він ще один можливий аргумент.

Командир був глибоко зворушений поставою Михайлика, а на останній його аргумент не видержав і голосно розсміявся:

 — Ну, як тобі шкодить хата, то ходи з нами. Але вважай, як будеш потім плакати, то таки моєю рукою в моєму шатрі набереш у шкіру, щоб знав!

Ущасливлений Михайлик всміхнувся від вуха до вуха:

 — Ні, ні, друже командире, не буду плакати! Не наберу, ні!

Мов на крилах, полетів до дядька Андрія збиратися в похід.

Коли за дві-три години Михайлик і повстанці виходили з хат, вони бачили, як замерзлу нагло землю припорошував перший сніг.

Як світало, на овиді виразно замайоріли Карпати, мета їх маршу. Гори стояли далекі, чужі, таємничі, з зовсім уже білими головами, закутаними мрякою. На вид цих понурих, незнаних велетнів Михайликові пробігли поза спиною легкі дрижаки. Чи дасть він їм раду? А до цього цей командир... ще тільки такого сорому бракувало б.