душну хату, і відчув, як в очах йому закрутилися сльози. Він благально подивився на командира:
— Друже командире! Я не залишуся… Я не можу! Я буду битися разом з вами, так, як ви казали, за Україну…
— Хлопче, це ж неможливо, подумай!
— Я вже думав! Я багато разів уже думав — ви ж усі йдете. Я захворію, мені шкодить хата — ось я вже у ній захрип! — використав він ще один можливий арґумент.
Командир був глибоко зворушений поставою Михайлика, а на останній його арґумент не видержав і голосно розсміявся:
— Ну, як тобі шкодить хата, то ходи з нами. Але вважай, як будеш потім плакати, то таки моєю рукою в моєму шатрі набереш у шкіру, щоб знав!
Ущасливлений Михайлик всміхнувся від вуха до вуха:
— Ні, ні, друже командире, не буду плакати! Не наберу, ні!
Мов на крилах, полетів до дядька Андрія збиратися в похід.
Коли за дві-три години Михайлик і повстанці виходили з хат, вони бачили, як замерзлу нагло землю припорошував перший сніг.
Як світало, на овиді виразно замайоріли Карпати, мета їх маршу. Гори стояли далекі, чужі, таємничі, з зовсім уже білими головами, закутаними мрякою. На вид цих понурих, незнаних велетнів Михайликові пробігли поза спиною легкі дрижаки. Чи дасть він їм раду? А до цього цей командир… ще тільки такого сорому бракувало б.
