Сторінка:Марія Дмитренко. Михайлик. (1949).djvu/27

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Ця сторінка вичитана


IX.

Вже по півночі покликали хлопця до командира.

Михайлик виструнчився перед ним усім своїм худеньким тільцем, але зголоситись не міг: з його грудей вийшло лише якесь несамовите тонке піяння. Михайлик почервонів, мов жар, а командир подивився і прикусив губи, щоб не засміятись. Насилу його обличчя прибрало знову поважний вигляд.

 — Михайлику, я чув, що ти сьогодні гарно списався. Ти бився, як справжній партизан. Та ти, Михайлику, ще не великий. Я вже давно бачу, на які непосильні труди ти наражуєшся при нас. Не для твоїх тринадцяти років наші марші, небезпеки, бої. Влітку було легше, і завжди знаходилось для тебе якесь корисне завдання. Але я бачив, скільки зусиль коштує тобі ця осінь... От хоч би ці чоботища, що ти їх хотів “розстрілювати”.

Він усміхався.

 — Так замучуватись, Михайлику, понад вік не можна! Ти ще придасися Україні. Ми вступаємо в сувору зиму — хто знає, що нас жде? Я хочу, Михайлику, на зиму лишити тебе в селі, от хоч би і в цьому. Додому тепер і так не доб’єшся. Навесні пригріє сонце, заспівають жайворонки, і ти, як схочеш, знову прийдеш до нас.

У Михайлика стиснулося серце. Він згадав сьогоднішній бій, повне пригод літо, стежі, дядька Андрія і всі ті великі партизанські завдання, про які не раз говорив командир. Михайлик згадав теж плаксиву тітку й