Сторінка:Марія Дмитренко. Михайлик. (1949).djvu/26

Матеріал з Вікіджерел
Цю сторінку схвалено

жалісно схлипнула і з поспіхом підняла свою запаску до очей. Михайлик почервонів і презирливо скривився:

— Не плачте, дядино, не плачте! Не буду я з бабами на печі квасолю теребити, як війна йде.

Господиня заніміла: “Бач, яке розумне вдалося!” — а дядько Андрій гордо подивився на свого улюбленця, і тільки довгі вуси в нього з вдоволення подриґували.

Михайлик і дядько Андрій пішли в хату господині.

Цей вечір не був найприємніший у житті Михайлика. До хати назбігалося багато тіток, і всі жаліли його, пхали, як дитині, бублики та ласощі, а далі кинулись над ним плакати. Михайлик мало під землю не запався із сорому і був би сто разів утік від них, якби не вояцька гордість. Але, хоч Михайлик і залишився, його вояцька гордість була дуже порушена. До того ж ще й голос відмовляв йому послуху. На превелику свою злість, він зовсім захрип і, замість говорити, лише піяв, мов молодий півник.

Нарешті тітки забралися, і господиня на тих кілька годин, що ще залишились, поклала Михайлика спати у чисте, м'яке ліжко. Але Михайликові було душно, він западався в подушки, стеля немов душила його, а до того кожної хвилини могла налетіти знов якась тітка — сьогодні ж в селі партизани, і ніхто не спить. Михайликові пригадалась тиша і високе зоряне склепіння — там, у лісі. Михайлик почув, що він уже справжній партизан.