Цю сторінку схвалено
Знову пристанули. Командир подивився на небо — вечір близько. Знову хрускіт. Михайлик побіг, а командир за ним, насилу переставляючи ноги. Вийшли на стежинку, що сполучувала їх таборовище з потічком, де вони брали воду. Стежка круто спускалася вниз.
— Ви, друже командире, ранені! — з переляком завважив Михайлик.
— Нічого! У воду, Михайлику, направо… Щоб не лишати сліду. Тільки вважай, водою йди!
Михайлик скочив із стежини в воду і оглянувся. Командир, якийсь не свій, стояв на березі. Михайлик вернувся.
— Я піду за вами, друже командире!
