Сторінка:Марія Дмитренко. Михайлик. (1949).djvu/32

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Ця сторінка вичитана


Знову пристанули. Командир подивився на небо — вечір близько. Знову хрускіт. Михайлик побіг, а командир за ним, насилу переставляючи ноги. Вийшли на стежинку, що сполучувала їх таборовище з потічком, де вони брали воду. Стежка круто спускалася вниз.

 — Ви, друже командире, ранені! — з переляком завважив Михайлик.

 — Нічого! У воду, Михайлику, направо... Щоб не лишати сліду. Тільки вважай, водою йди!

Михайлик скочив із стежини в воду і оглянувся.

Командир, якийсь не свій, стояв на березі. Михайлик вернувся.

 — Я піду за вами, друже командире!