Не оглядаючись, бредуть вони потічком, падають, плутаються серед гнилих повалених колод і каменюк, мокрі, з подряпаними до крови руками й обличчями. Але ні на мить не забувають, що діткнутись рукою чи ногою до снігової поверхні, значить лишити слід — значить умерти. І вони не залишають за собою жадного сліду.
Ідуть щораз повільніше. Сил нема… Там, угорі, світяться вже зорі — ніч. Михайлик щораз частіше мусить подавати командирові руку. Аж падає, але тягне його за собою. Відбитись треба якнайдалі — це знають обидва!
Михайлик бере від командира “фінку”, завішує її собі на шиї, щоб мати вільні руки. Тяжка “фінка” тягне Михайлика то вліво, то вправо, вибиває з рівноваги. Він падає ще частіше. Командир присідає, п'є воду. Михайлик також присідає — сил нема…
— Михайлику, тобі важко тягти мене. Іди сам потоком до річки, а я… тут почекаю.
— Ні, друже командире! Я вже спочив. Ходім ще хоч трохи! — просить Михайлик.
Спеченими устами припадає командир до Михайликової похідної пляшки. Потім обв'язує свій бік рушником і поволі рушає. Зорі моргають рівно, байдуже.
Змилосердилась над ними довга дорога: дає їм звільна, нерішуче, а потім щедрою рукою пишний зимовий ранок. Вони вже не йдуть потоком. Вони вийшли на гірський хребет. Тут дме шалений вихор, вмить завіваючи їх сліди. Це добре!
Нижче, в долині, Михайлик бачить старезну ялицю, її густе обліплене снігом віття спадає аж до землі, творячи широкий намет. Тут буде добре… Михайлик оглядається за командиром. Командир залишився позаду. Михайлик бачить, як він об щось спотикається і падає. Михайлик струшує сніг з галузок ялиці і розстелює на
