Сторінка:Марія Дмитренко. Михайлик. (1949).djvu/36

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Ця сторінка вичитана


мають умерти? Треба за всяку ціну вийти звідсіля! Михайлик не знає цієї околиці, не знає, як далеко ще до села. Але командир знає напевно! Рою нема чого шукати, даремне! Але, якби прийшли в село, їх пригорнули б. Мов найсолодша мрія, ввижається Михайликові село. Ні, він не загине і командирові не дасть загинути.

Хлопець вдивляється в бліде командирове обличчя. Вони обидва підуть. Може, командир встане. Лише де це село? — мучить нетерпелива думка.

Щільніше вкривається коцом і жде, аж поки командир збудиться. До ночі ще багато часу. Михайликові знову ввижається село — хата, постіль, страва. Михайлик відчуває, що він дуже голодний. В хлібаку є грубий окраєць хліба. Шкода, що командир свій хлібак загубив.

Михайлик уже хотів добиратись до хлібака, як у кущах щось зашелестіло. Він принишк і поклав руку на “фінку”, готовий стріляти, як зовсім близько розхилилися кущі і з-поміж галуззя показалася, моргаючи одною бровою, добра морда Бровка.

Собака скавулить, кидається до Михайлика, а він тулить його до себе і дозволяє досхочу себе лизати. От, Бровко, його забули! Як є ще Бровко, то вже вони не загинуть!

Собака понюхав командира і, затихши, сів неподалік.

 — Так, Бровку, маємо велику гризоту, — сумно сказав Михайлик, і йому від цього стало трохи легше. Але великий окраєць хліба треба було ділити натроє: Бровко теж голодний...

Командир збудився, як сонце вже добре звернуло сполудня. Він непритомно розглянувся і хотів сісти, але, застогнавши, лише підвівся на ліктях.