Сторінка:Марія Дмитренко. Михайлик. (1949).djvu/39

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Ця сторінка вичитана


стягнув ліву, праву ногу, два рази сказав собі, що він партизан, що він мусить, що він вояк і має твердий обов’язок — і став. У ногах пекло, кололо шпильками, рвало, в очах літали різнокольорові мушки. Був би впав, але вчепився за ялицю. Ступив крок, другий, третій. На злість вражим ногам! Хай знають! Ще один, ще — і вже було трошки легше.

 — Друже командире, — прошепотів Михайлик, легенько торкаючи рукою хворого, — вечір надходить, підемо.

 — Куди підемо? Хто піде? — запитав командир і щасливо всміхнувся.

Михайлик здригнувся. Бачив, що командир нічого не розуміє. Торкнув його сильніше.

 — Ми з вами підемо. До села. Вже недалеко. Вставайте, вставайте!

На слово “вставайте” командир широко розплющив очі.

 — Болить, Михайлику, не рухай! Я б сказав тобі, як болить, та не вмію. І тече, не перестає текти, ти не знаєш нічого... А там мокро, повно крови. Мама твоя нічого не знає... Я трупа понесу на той світ. Я не хочу. Ти сам іди!.. Іди, Михайлику... До мене прийде річка, я нап’юся і стану здоровий.

 — Друже командире, не говоріть так! Ви мусите встати, — і Михайлик з розпукою почав тягти командира за рукави.

Командир безпомічно боронився, сичав і кулився з болю, то знову дивно всміхався.

 — Друже командире, хоч убийте мене, а я не вступлюсь! — закричав Михайлик і врешті кинувся на груди командира з голосним риданням.

За хвилину командир глянув здивовано.

 — Що сталось? — прошепотів якось інакше.