Михайлик задеревів. Він хотів був заперечити, але командир перебив:
— Не бійся, так мусить бути. Що твоя мама сказала б, якби я тебе, малого, потягнув з собою в могилу?
Михайлик не втерпів:
— А як я вас лишу, друже командире, то мене мама похвалить?
Командир усміхнувся:
— Не бійся, я не загину. Може… знайде хто. Або — ти підеш і приведеш людей.
— Ні, друже командире, — перебив Михайлик. — Я не дитина, я добре знаю, що ви можете умерти до того часу. Ні, я вас не покину, я…
Він розплакався. Командир бачив, що хлопець не відійде від нього. Йому, твердому воякові, зробилось якось м'яко й ніжно. Нишком обтер щось біля ока. Постановив іти останками сил, щоб врятувати цю дитину.
— Підемо ввечері, Михайлику, — сказав нарешті.
Михайлик радісно схопився, не чуючи навіть нещасних рук і ніг. Бровко теж забігав, вимахуючи хвостом, і це ще більше підняло настрій Михайлика. Він подивився на сонце: ще не пора. Накрив щільніше командира, сам краще обтулився коцом, притягнув за шию Бровка, притулився, скулився і заснув.
Коли весь закостенілий Михайлик збудився, сонце вже заходило. Він неспокійно подивився на командира. Командир лежав з широко відкритими, ніби дикими очима і півголосом шепотів щось незрозуміле. Його щоки й вуха палали. Михайлик дивився на нього з жахом. Він сам не міг підвестись, і прикушував з болю губи, щоб не кричати. Нарешті став рачки, поволі про-
