Сторінка:Марія Дмитренко. Михайлик. (1949).djvu/44

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Ця сторінка вичитана


невеличке дівча, вліпивши в нього великі очі. Воно насупилось, не відзивається. Михайлик пригадав собі сову, яку він раз бачив. Його огортає нехіть. Таке дівча! Михайлик ще щось хотів пригадати...


XV.

Уже весна. Михайлик уперше встав з ліжка. Він перебув важке запалення легенів і мало не втратив відморожених ніг. Також з руками була біда. Але молодість і тітка Доця таки перемогли недугу. Михайлик, хоч ще блідий, аж прозорий, живе й буде жити.

Тепер він має інший клопіт. Він зовсім відбився від відділу, про який не знають нічого ані в станиці, ані в “кущі”.[1] Михайлик знає тільки, що раненого командира негайно взяли якісь кур’єри[2] і повезли у санях. Що було далі, чи живий він, чи здоровий, ніхто не може довідатись.

Тітка Доця дуже до Михайлика добра. Вона припадає біля нього, мов біля рідного.

 — Хай Бог за те винагородить моїй дитині! — каже вона, і тоді довго думає про свого сина, що теж в УПА. Лише ця її дівчинка неприхильна до Михайлика, вона його боїться і завжди дивиться з-під ока, посовиному.

Тітка Доця часто згадує Михайликову маму, яка там бідна журиться. Михайлик у гарячці часто кликав її. Тепер він хотів би якось дати їй про себе знати.

  1. "станиця“, “кущ“ — таємні підпільні назви. Звичайно одно село творило станицю, а кілька сіл-станиць творили кущ.
  2. кур'єри — посланці, зв'язкові.