Сторінка:Марія Дмитренко. Михайлик. (1949).djvu/43

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Ця сторінка вичитана


 — А ти чий будеш? — почала тітка Доця, глянувши в вікно, і не скінчила. — Свят, а то що?

 — Ми з відділу, дядино, — спершись об стіну, насилу промовив Михайлик. Командира він поклав у сніг.

Тітка відчинила навстіж двері. Попід ногами шмигнув Бровко і сів хазяйновито серед кімнати, твердо переконаний, що мандрівці кінець. Тітка потягнула Михайлика у хату.

 — Сховайся тут, бо ще хто побачить. Що ви за одні?

 — Та з відділу, з гір, дядино. Ми знаємо вашого станичного Хмару, — з трудом говорить Михайлик. Йому крутиться голова, він упав би тут зразу...

 — “Тітка не вірить нам...” — думає хлопець і продовжує:

 — Ми бились в Сокільниках, не чули? Там станичний Крук... — Михайлик бачить перед очима знову багато барвистих мушок. Його ноги гнуться, він чує, що падає...

*  *  *

Коли Михайлик прокинувся, йому було дуже тепло на подушці й під периною, лише в грудях хрипіло і ноги й руки дуже боліли. Хлопець був би не збудився, але хтось поклав йому на голову холодну руку. Він побачив над собою заплакані очі.

 — Це ви, мамо? — шепнув він.

 — Він притомний, Боже мій! — скрикнула радісно жінка, аж Михайлик здригнувся. — Ні, дитинко, я не твоя мама. Ти в мене, у тітки Доці, але лежи спокійно, як у хаті коло мами своєї, лежи.

Михайлик дивиться перед себе і хоче щось пригадати. Він роздивляється кругом. У кутку сидить якесь