Сторінка:Марія Дмитренко. Михайлик. (1949).djvu/46

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Ця сторінка вичитана


XVI.

На третю неділю прилетіли ластівки і прийшов до Михайлика лист:

“Мій сину солодкий! Як я почула тоді, що в селі був той твій директор, зараз подумала, що ти полетів за ними, але не могла нічого довідатися. Ой, синочку мій, та ти ще такий маленький і один-одинокий. Не знаю, як ти там тими ніженьками за ними добігаєш, та як тими ручками свій тяжкий каламар носиш. Цілий той твій лист я скупала в сльозах, а вже найбільше те місце, де про хворобу якусь говориш. Яка то хвороба, дитинко? І чи лишилося ще що з тебе по ній? А тій тітці своїй, що тебе взяла, то вже скажи, що їй і подякувати не вмію. Хай їй Пан Біг на діточках винагородить. А за того твого директора, якби прийшов, то мені зараз напиши. Хай знаю, де за тобою своїми думками, своїми молитвами літати. Шануйся, мій сину, шануй своє здоров’я і шануйся між ними. Хай слова злого про тебе не чую. А на ту хвилиноньку, коли ти прийдеш, чекаю й очі свої видивляю.

У нас нічого такого нового. Хлопці живуть, лише Федь Долішний бідненький сам на той світ себе виправив, як уже його дуже оті чорти з пекла приперли, а з ним разом хлопець Онуферків. Іван з-за дороги то такі збитки гостям виправляє, що не можуть обігнатися. Нам усе забрали — і коні, і корову, і ялівку — та ти нічим не журися, аби лише жив і здоров був, мій сину.

Поздоровляють тебе тітка Олена, дядина Палагна, стрик Максим і Іван, і я тебе здоровлю і благословляю своїми материнськими руками. Хай Бог має тебе в опіці.

Твоя мама”.