Сторінка:Марія Дмитренко. Михайлик. (1949).djvu/47

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Ця сторінка вичитана


Поклав Михайлик прочитаний вдруге і втрете лист на колінах і дивиться на ластівок, що шмигають попід стріху. Добре було б йому й легко, якби... Вже не тільки ходити, а й бігати може, і руки вже беруться за всяку роботу в тітки. Мама йому такого листа написала — він сховає його до свого хлібака. Добра яка! Та все це не тішить Михайлика.

Що йому із здоров’я, з весни, з доброї тітки і всього? Торік він ще менший був і з партизанами ходив. А цього року невже він так залишиться, не допитається до них усіх?

Сумна для Михайлика весна, і ластівок не хочеться, і здоровим бути не хочеться, і дивитися на оте тітчине дівчинище він уже не годен. Не любить Михайлик бабів.

Як смерклося, Михайлик пішов принести води. Ще біля криниці побачив він, немов у сіни хтось ввійшов. Наблизився з відром до дверей і остовпів: у хаті вчувся зовсім ніби голос... дядька Андрія.

 — На станиці казали, що у вас хлопець... за відділом питав...

Михайлик не слухає далі. Він, мов буря, ринув у двері, аж вони захиталися в одвірках.

 — Дядьку, дядьку! — лише міг промовити...

Дядько Андрій пригорнув його, мов сина.


XVII.

Двадцятого квітня. Була чудова рання весна. У лісі зеленіла вже ліщина і з землі повилазило багато дрібних квіток. А пташки так тішились, аж голосів їм не ставало для цієї радости. Сухе торішнє листя, полиняле й перегниле, тут і там уже переможене свіжою молодою зеленню, пошелестіло під ногами блідого ще, але вже