ГАФІЯ. Ти знов сумна Олю? Що тобі не достає?
ОЛЯ. О мамцю дорога! Щось на серцю так тяжко — що навіть не знаю — як се розібрати… Василь так довго не приходить — а він вже повинен бути… Щоби яке нещастє йому не стало ся… Бою ся щоби Тимко йому що злого не зробив. Вони так ненавидять ся!… Вчера мамко здибали ся з собою: Тимко говорив з парубками щось про образи — та сказав сьміючи ся що не поклав би жадного сьвятого над своєю головою, бо би міг ще в ночи увірвати ся — та його побити. Всї в сьміх а Василь зачав йому докоряти: що не шанує сьвятощів, та що такі дурницї повинен для себе задержати а не робити між людьми соблазни. — На те Тимко так ся розсердив, що аж страх казати. Та булоби прийшло між ними до бійки, як би я не розрадила Василя, щоби дав спокій. Тимко зачав відказувати на нього такими словами — що аж земля та серце здрожало, а я взяла Василя за руку — та відтягнула з того місця…
ГАФІЯ. Не бій ся дитинко! Василь відважний та сильний парубок, не дасть собі нич від Тимка зробити. (по хвили). Чи батька не було дома, моя дитинко?
ОЛЯ. Видите мамко, забулам і сказати. — Розказуючи про своє горе — вилетїло се менї з голови; — Тато прийшли до дому такі щось маркотні, та блїді, що я погадала собі, чи не слабі вони? А вони на те: О нї, моя дитинко, не слабий я… Потому поцїлували мене в голову — тай заплакали… а так тяженько, що і менї слези поляли ся. А потім зараз десь вийшли, не сказавши вже більше нїчого…
