Сторінка:Микола Гнатишак. Історія української літератури, ч. I (1941).djvu/124

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Цю сторінку схвалено

литовсько-руських правничих памяток XV.—XVI. вв., а саме «Судебника» кн. Казимира 1468. р. і славного «Литовського статуту» 1529. р., які є знаменитим доказом української культурної гегемонії в Литовській державі та різким стилевим переходом від пізньовізантійського періоду до українського ренесансу.

Поезія.

28. Найслабше представляється в III. періоді поезія й белетристика, з якої, крім дрібних памятків у литовсько-руських літописах, не залишилося нічого замітнішого, тай мабуть і мало що було. Часи не такі.

Один лише простий нарід не втратив змислу для поезії й далі любовно плекав свої пісні й казки й перекази й леґенди, все нові до них додаючи життєві мотиви.

Історичні пісні.

29. До тих часів слід віднести ґенезу чудових українських історичних пісень, зокрема з мотивами татарського лихоліття, яке, щоправда, тривало в Україні ще довго й пізніше, але в III. періоді почалося й набрало найвищої напруги. Суґестивну силу описів того лихоліття у проповідях Серапіона нагадують чудові народні пісні про татарські наїзди, — пісні, що зародилися напевно ще в XIII. стол., а вповні розцвіли, під впливом твердої дійсности, мабуть з кінцем XV. століття. Всі добре знаємо понуру поетичну інтродукцію до тої глибокої поезії народнього траґізму: