Сторінка:Микола Гнатишак. Історія української літератури, ч. I (1941).djvu/125

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Цю сторінку схвалено

Зажурилась Україна, що ніде прожити:
Гей, витоптала орда кіньми маленькії діти.
Ой, маленьких витоптала, великих забрала.
Назад руки постягала, під хана погнала…

Своєрідним чаром поетичної народньої душі віє на нас із пісні:

Ой у полі береза стояла,
На березі зазуля кувала…
Питалася в зазулі береза:
Чом, березо, біла, не зелена?
Як я маю зеленою бути?
Підо мною стояли татари,
Шабленьками гилля обтинали.
Ясненькії вогні розкладали,
Копитами землю толочили,
Зпід коріня води добували,
Вороного коня напували.

Глибоке співчуття викликає знову такий простенький та неповторний образ:

За річкою вогні горять,
Там татари полон ділять:
Село наше запалили
І багацтво розграбили,
Стару неньку зарубали,
А миленьку в полон взяли.
А в долині бубни гудуть,
Що на заріз людей ведуть:
Коло шиї аркан вється,
А по ногах ланцюг бється.
А я бідний з діточками
Піду лісом стежечками.

Народня поезія про татарське лихоліття — це приклад, на які вершини поетичної творчости