ріодів зредукувати на чотири: I. український (усна словесна творчість), II. староболгарський, III. книжно-середньо-український, IV. український (письменство). Але при цьому II. період мусів би мати 2 підвідділи (візантійський і пізньовізантійський переходовий), III. період мав би також 2 підвідділи (український ренесанс і козацький барок), а IV. період мусів би мати аж 5 підвідділів (псевдоклясика, бідермаєр, романтика, реалізм, модерна). Отже, упрощуючи справу з одного боку (лише 4 періоди замісць десяти), ми ускладнювали б її з другого, бо пристосували б при періодах мовний, а при підвідділах мистецько-стилевий критерій, — а це з огляду на одностайність принціпу поділу невказане. Всі ж арґументи, що спонукували наших істориків літератури різко протиставляти «нову» українську літературу (від кінця XVIII. стол.) як «одну цілість» — «старій» і «середній», як «одній цілості», вважаємо мало стійними. Засадничі ріжниці між старими й новими часами і так виступлять, і то далеко плястичніше, саме при підкресленні стилевих своєрідностей поодиноких епох, в сенсі теорії О. Потебні тісно звязаних також з ріжними літературними мовами цих епох. Але виступлять тут також міжчасові звязки, що їх важко дошукався би прихильник традиційного строгого відділювання «церковницької» й «мертвої» літератури до XIX. віку від «світської» й
