Найбільш авторитетне, бо часово до того стану наших предків найближче історичне джерело, а саме український початковий літопис, так характеризує життя українських племен:
Мали бо вони свої обичаї й закони своїх батьків і перекази, і кожний мав свій звичай. Поляни бо мали звичай своїх батьків, і мали вони лагідний обичай і соромливість супроти своїх невісток і супроти сестер і супроти своїх матерей, і невістки супроти своїх свекрів і супроти братів мужа мали велику соромливість. І мали весільні звичаї, не приходив жених сам по дівчину, але її приводили увечері, а на другий день приносили те, що давали за нею, і т. д. (цитовано за М. Возняком).
Ґенеза української поезії.
7. Ось на такому культурно-побутовому тлі, в цій стадії духового й матеріяльного життя українських предків, мабуть вперше вповні зформулувалася найдавніша з дохованих до наших часів верствах українського словесного мистецтва. Виділившися вже давно від синкретичної форми прамистецтва, поезія розвинулася в цих культурних, але ще з письмом неознайомлених народніх верствах як усна традиція, передавана з покоління в покоління. Розвинулася в тісному звязку з примітивним поганським реліґійним культом і з найстаршою словянською мітолоґією, про яку, до речі, романтичні вчені чимало фантазували, але якої точніше таки не знаємо, хоч напевно вона існувала. В змінених формах живе ця поезія й досі в устах народу, відповідно пристосована до христіянського світогляду.
