Сторінка:Микола Голубець. Українське мистецтво. Вступ до історії (1918).djvu/5

Матеріал з Вікіджерел
Цю сторінку схвалено


Про українське народнє мистецтво не будемо говорити на цьому місці. Завдяки високорозвиненому народовіданню (етноґрафії) мистецькі змагання українського села цінять ся не тільки у нас, але і в Европі.

Про українську народню пісню, про багацтво українських окрас (орнаментики), розсіяних на вишивках, килимах, писанках, поливяній посуді (кераміці), на деревляних і металевих виробах, про українське деревляне будівництво (архитектуру) і т. д. написано вже не одну книгу на багатьох европейських мовах.

Правда, ні в чужих ні в українських книгах про українське народнє мистецтво не перебрано усього його багацтва, але все-ж таки щось у тому напрямі зроблено та намічено. Далеко менше зацікавлення виявило ся до мистецтва, витвореного більш інтеліґентними, образованими кругами народу, до мистецтва української столиці і міст взагалі. Наші сусіди, Москалі і Поляки, брали ледви не весь мистецький добуток українського міста на свій рахунок, а ми з якоюсь дивною байдужністю дивили ся на те й мовчали. Кінець кінців дійшло до того, що ми махнули в той бік рукою і раді були хоч тим, що за нами остав народ зі своїм мистецтвом. Що більше, ми почали думати головами наших ворогів і дивити ся їхніми очима навіть на те, чого вони не вспіли ще заграбити. Для тих „позичених“ нами очей, наше мистецтво не здало ся нічим більше, як кепським підроблюванням мистецтва Візантії в давнійших, та таким-же поганеньким наслідуванням европейським мистецтва в новійших часах. Позатим це мистецтво для нас не істнувало. Ми цурали ся його, як чогось далекого й чужого. А чей-же тяжкий труд наших прадідів, князів, гетьманів, козацьких старшин, вельмож та міщан, їхні змагання вибрати ся з глуші на світ, цього не заслужили. Вони зайняті справами української держави й народу та власними турботами, львину часть своїх сил витрачували на те, щоб підняти красу і велич своєї батьківщини, щоб серед диких степів підіймали ся мури міст, красували ся храми й палати, щоб нутро тих будівель не томило одноманітністю, а радувало око грою красок, чаром різьблених, шитих та тканих прикрас. Вони-ж дивили ся кругом себе, бачили через що