Прийшло до громади письмо, що 20 с. м. відбудеть ся орґанїзация нашої школи!
Саме в тій хвилї зайшла між жіноцтвом якась голосна справа. Громадський присяжний Юрко Лисик зіпнявши ся на пальцї крикнув: — Тихо, баби!
Війт говорив дальше: — О 10-тій годинї приїде делєґат! Всї радні мають бути при тім!
На майданї зробило ся зовсїм тихо, але війт більше нїчого не говорив. Уся громадська старшина подала ся до школи, а люди розступали ся з пошаною. „Певно приїде декан або хто з консисторії“ — поясняли собі громадяни війтове оголошенє. Гамір ставав щораз голоснїйший, а війт і радні оглядали школу і радили, який зробити коло неї лад, аби громадї не було стиду.
В Окуньцях із давна була школа. Вона переходила з поколїня на поколїнє так, що в громадї і память померкла про її початок. Окунецька школа була за консисторських часів, не переводила ся і згодї, як школами став піклувати ся край, хоч про окунецьку школу край нїчого не знав. Окуньчани все самі дбали про школу, про вчителя, аби їх дїти набирали ся просьвіти. До шкільної науки Окуньчани мало мішали ся. За хлїборобськими орудками не було коли, а також могли спустити ся „на мудрійшу голову“ — на сьвященника. Впрочім мали й свої власні вуха тай очи. Кілько їхали чи йшли по-при школу, то чули, як дїтвора читала, аж відгомін ішов. В недїлї й сьвята учитель співав зі школярами в церкві, а батькам серце радувало ся. Довгими зимовими вечерами любили слухати, як „шкільник“ плавно читав дещо з Біблїї та иньших книжок. Часом
