Інспектор крутнув вусом.
— Недаром ваше село називаєть ся Окуньцї! Край хоче зробити вам добро, а ви стаєте против того окунем! — попрікнув він радних.
Настала мовчанка.
— Як же-ж буде? — спитав інспектор.
Радний Іван Гладкий відповів:
— Перепрашаємо — соненько боже, день білий, тії стїни, тай пана комісара — вільно панови комісарови нас ганьбити, коли ми того варті! Воно має бути нїби так, що за то, що Павло Апостол цїлий свій вік вірно служив громадї, громада пошиє йому торби і на старість пустить між люди, а не инакше, як за прошеним хлїбом!
Бобовський зрозумів ситуацию. Виясненє ледви могло що помогти. А в тім він приїхав не поясняти, а орґанїзувати школу, про те постановив іти просто до цїли.
— Так ви задоволені своїм учителем? Гарно, коли громадяни вміють оцїнити працю свого учителя! Скілько-ж ви йому платите? — спитав Бобовський.
Радні оповідали, а Бобовський записував собі дещо на папері. Громада давала свому вчителеви хату з огородом і по стілько й стілько збіжя озимого та ярого. Бобовський счислював ґарци, замінював на кірцї і оцїнював на гроші.
— Виходить, що скупо платите вчителеви! — завважив він.
— Ей, не скупо! Учитель має з живого і з умерлого, щось капне за „паси“, за посмертні картки, щось прийде з коляди, перед великоднем наскладають дїти покладків — має з чого жити! — поясняли радні.