— То наша школа тай наші пан учитель! — поважно рекомендовал війт.
Бобовський і Павло Апостол змірили себе очима.
— Розігнати той хайдер! — гукнув Бобовський.
Павло Апостол стояв у найдальшім кутику і тремтїв як звірюка загнана в тенета.
— Ідїть дїтоньки до дому! — сказав війт.
Дїти злопотїли як сполошеві кури і вибігли на майдан, полишаючи за собою хмару пороху і запах квасного житнього хлїба. За дїтьми висунув ся й Павло Апостол.
— Як бачу, у вас є якась школа! — промовив інспектор до радних, що входили до школи і ледви-ледви розміщували ся в вузеньких лавках. — Однакож така школа до нїчого! За вашу сю школу я нїчого не хочу знати! Тепер край заводить нові, добрі школи, і я приїхав з'орґанїзувати у вас таку школу! Пришлю вам уквалїфіковану силу, т. є. уздібненого вчителя, тілько ви мусите нинька декларувати ся, чим будете причиняти ся до коштів з'орґанїзованої школи? Тане мясо пси їдять, а за добру науку треба добре заплатити!
Бобовський говорив твердо та різко, як пристало на енерґічного чоловіка.
— Розумієте? — спитав кінчачи бесїду.
Очи радних звернули ся на війта. Максим Куртий важко зітхнув і відповів:
— Прошу ласки пана комісаря, наш учитель учить нам дїти як Бог приказав і громада з нього задоволена! Другого вчителя нам не треба, бо громада бідна, двох учителїв не в станї виживити! Бог сьвідок, що нїчого не можемо дати!
