з людьми. Громадян чимало здивувало, що вчитель так скоро розвідав ся, які в кого дїти.
— Громадське дїло, треба йти, коли кличуть! — бесїдували батьки йдучи до школи. Декотрий отець провадив дитину, а більше йшли самі. До школи входили гуртом. Тисло сидїв на катедрі при столї. Він розпитував і вишукував імена прибувших у своїм реєстрі, брав за перо, щоб зазначити впис їх дїтий, але богато батьків заявляли, що вони не будуть посилати дїтий до школи, бо нема за ким. Тисло став пояснювати, що так не можна. „Як кождий мусить ставити ся до війська, так кожда дитина мусить ходити до школи!“ — говорив він. Батьки зглядали ся один на одного, відступали ся, а сьвіжо прихожі приступали до катедри. І знов те саме. Одні батьки не могли посилати дїтваків на науку, бо вони були дома одинокі, иньші тому, що не мали пістунки для молодших дїтий, иньші радо посилали би дїти до школи, коли-б у них були хлопцї, а то були дївчата, а дївцї письмо непотрібне.
Тисло поясняв з початку і з кінця, та громадяни немов не розуміли його, а деякі ще дужше впирали ся та не хотїли посилати дїтий на науку. Ті, що були вже відійшли, завертали ся і сьвідчили ся цїлою громадою, що вони бідні, не мають за що справити огортки, обуви на дїтий, або що їх дїти „такі“, що не годять ся до школи. Тисло аж тратив рівновагу в тій суятнї. Та ось над'їхав по-при школу Василь Загуменний з обірником. Він пригадав собі, що треба би записати старшого хлопця на науку, зупинив конї серед дороги і поступив до школи.
