— Нїби великі пани не люблять дурнички! Нова мітла добре мете! — відповідали иньші.
Вернули ся ті, що ходили з жалобою до о. Церковича. Вони чекали коло школи, бо о. Церкович обіцяв ся прибути і поговорити з учителем. Коли чеканє видало ся їм трохи за довге, вони пішли всї до вчителя і різко зажадали, аби він повиписував їх дїтий зі школи, а незадовго прибудуть єґомость, то з ним поговорять!
— Як то, що поговорять?! — гнївно допитував ся Тисло.
— Що нам до того, що ви будете собі говорити! — відповіли селяни.
— Вашому єґомостеви до мене зась, як менї до єґомостевої церкви! Забирайте ся і не перешкаджайте менї! — заверещав подразнений Тисло.
Окуньчани подали ся. Богатші ґазди поплатили шкільні кари грішми, а бідні мусїли відсиджувати їх у повітовім арештї. В Окуньцях нїхто не вірив у можливість такої кари. Бідаки почувши засуд на арешт, уважали його за невдатний жарт і скоро забули про нього. По часї одначе явили ся в селї жандарми і пігнали всїх засуджених батьків до судових арештів.
— Ми гадали, що хоч бідному чоловікови та треба бути чесним, отже нї, дожили ми такого, що про нищету бідний мусить валяти ся по криміналах! — голосили арештанти йдучи селом і плакали без сорому навіть перед дрібними дїтьми. Між Окуньчанами пішов пополох. Вони мали собі за честь, що не конче знали, котра стежка до суду, а тим часом нї з сього нї з того могли попасти ся там „на склад“.
