був із справами рільного господарства не конче добре обзнайомлений і для того при науцї трафляли ся йому заключки. Громадяни взяли його за те на сьміх. Глумили ся з Тисла між собою, а ще дужше перед школярами. Тисло завдав дїтям з другого ступня пару краковячків вивчити на память. Дїти не розуміли нї слів, нї виговору завданя. Вони лазили по всїх усюдах і як попугаї машинально повтаряли: „Краковячік цїя“, то „На Вавіль, на Вавіль“ в найріжнїйших змінах. Родичі покмітили се.
— А недочеканє його, аби наші дїти ломили собі язики якимись його циганськими витребеньками! Рушай, лобуре, до роботи! — І родичі зі злістю відбирали у дїтий книжчини і ховали до скринї. Від того часу Окуньчани звичайно ховали книжки під ключ, а видавали їх дїтям тілько до школи. Тисло завважав зміну на дїтях. Перше вони робили в науцї поступи, аж нараз усї зробили ся якісь тумановаті. Тисло зразу грозив, а дальше карав дїтий прутом. Батьки обставали за дїтьми, коли-ж не помагало, вони загрозили Тислови кіями. Тисло спровадив собі револьвер і оповістив про се громадян кількома вистрілами в повітрє. В школї нї трохи не пішло лучше. Часто покарані дїти втїкали зі школи до дому. Громадяни стрінувши на дорозї гурток школярів говорили:
— Як там учитель… який він учитель… як він вас бити-ме, то ви, дїтоньки, втїкайте зі школи і верещіть здовж селом!
Положенє Тисла робило ся щораз прикрійше. Йому остогидли Окуньцї, його серце накипало злістю.
