— Проповідь була гарна, тепер картайте мене, отче! — зажартував Тисло і оба сьміяли ся…
— Кажіть, пане учителю, як вам помогти, бо я сам нїчого не придумаю! — озвав ся о. Церкович.
Тисло жалував ся, що від коли перестав послугувати ся прутом, від тодї з його школи щезла всяка дисциплїна.
— А вже зі всїх дїтий найгірший Щурів хлопець. Мов справдїшний щур, він лазить попід лавки, забирає дїтям хлїб, щипає за ноги, а дїти пищать, кричать, скачуть поверх лавок. По тім, що зайшло з Гладким, я бою ся карати тїлесно, а про те бачу, що без того не обійдеть ся! І шкільна інструкция допускає тїлесну кару!
При тих словах Тисло виняв із кишенї свиток паперу, прочитав дотичний параґраф і говорив дальше:
— Не инакше, як у присутности о. добродїя і війта, як членів ради шкільної місцевої, Щур мусить покарати свого хлопчиська, а то буде пострахом для дїтей і для старих, бо як я вже трохи вивідав ся, батьки самі давали дїтям потугу до сваволї.
— Штудерно зложене лїкарство, той ваш параґраф, нема що казати, коби лише воно не було за сильне! — мовив о. Церкович.
— Иньшого виходу нема! — мовив Тисло.
— Я сам то виджу, а всеж може-б ви могли обійти ся без мене при сїй операциї! Та остаточно згоджую сь на вашу гадку, аби ви не думали, що я ваш противник…
