На другий день о. Церкович поїхав до окунецької школи на науку релїґії. По науцї Тисло пустив усї дїти до дому, тілько малого Щура задержав у школї. Незадовго до шкільної кімнати війшов Максим Куртий з старим Щуром. Тисло дуже поважно пояснив цїль, із за якої вони всї зібрали ся, прочитав а інструкциї потрібний параґраф і завізвав Щура-батька, аби зараз покарав сина. Хлопчина розплакав ся.
— Не вже-ж я став на завадї цїлому сьвітови, що на мене першого така кара? — здивовано питав старий Щур.
— Все хтось мусить бути першим! — відповів Тисло.
Щур поставив питанє яснїйше:
— Як то, при єґомостеви і при всїх вас я маю бити свою власну дитину?
— Адже-ж ви чули, що каже параґраф! мовив Тисло.
— І єґомость так кажуть?!
О. Церкович нїчого не відповів.
Старий Щур здрігнув ся, вхопив сина за обшивку від сорочки, перевалив його поперек лавки і як мав у руцї черешневу палицю, лише заплював у руку, так став нею обкладати дїтвака. Дїтвак крикнув пару разів: „Тату! Татусю!“ — і замовк. О. Церкович і Куртий зміркували по очах Щура щось недоброго і незамітно вийшли зі школи. Тисло здеревів і занїмів. Він то піднїмав руки, то спускав у долину, аби вхопити конець палицї, але не встиг зловити.
Нараз Щур пустив сина на підлогу, обернув ся і потяг палицею Тисла по голові через
