— Чверть на пяту, чому його нема? Старий завсїгди був словний! — збентежено, та голосно розважав Любицький і ще дужше став сумнївати ся, чи його годинник ходить добре. Догадував ся, що годинник поспішив як звичайно з полудня.
— Старий неминуче приїде, бо як би зайшла яка важна перешкода, дав би про се знати!
Кавнянському не прислугувало імя „старий“ із за його віку, і його називали тим іменем тілько близші його знайомі за те, що він був уже „старий кавалєр“.
Любицький очікував Кавнянського то післанця від нього до пятої години. Коли нї одного не було, він післав наймичку в село на розвіди. Наймичка швидко вернула.
— Пан Кавнянський давно поїхали! — мовила Настя задихавшись від бігу.
Любицький остовпів.
— А старому що сїло на ніс?! Зійшов, з глуздів, чи що?! Я-ж його не розсердив, бо просто не було часу на те. А прецїнь щось є! — гадкував Любицький і в його уяві стало зроджувати ся підозрінє, чи старий не загадав сам копирснути ся до його панночки.
— Старий лис! Він намовляв мене, щоб тілько вивідати мою гадку, тай обіцяв ся взяти мене на свою підводу, аби перебити мої заміри.
— Ха-ха-ха! Почекай, поміряємо ся, старий хитруне! — злобно засьміяв ся Любицький і покликав Настю.
— Махай на село і вертай з підводою — зараз! — повелїв.
