Він ще раз передумав учинок Кавнянського і почував себе обидженим.
— Приставлю я тобі стільчик, приставлю, — але де та Настя?! Певнїсїнько — зійшла ся з тим своїм кирпатим. Пів до шестої! За той час знайшов би я сто підвод.
— Тебе посилати по смерть, то ще був би якийсь хосен. Підвода де? — гнївно питав Настю, коли ся прийшла з села.
— Нїхто не хоче їхати! — відповіла вона.
— Як то нїхто не хоче їхати? — люто закричав і затупотїв ногами вчитель.
Настя й собі розсердила ся і відповіла крізь сльози: — Бігме! Таки нїхто не хоче їхати. В кого я не була, кождий відповів, що в нього сьогодня також сьвято.
Любицький нїчого не кажучи зачинив ся сам у кімнатї і ходив пригноблений сюди то туди. Нїчого не думав. Бо що мав думати, коли все виходило поза границї можливого?
Третої днини пізнїйше Любицький і не рушив ся з кімнати зустрічати доброго сусїда, хоч добре видїв, що Кавнянський заїхав до нього на подвірє. Кавнянський також здивував ся.
— Пан дома? — запитав Настю, що пустила ся була бігти по воду, але він завернув її, аби з порожнїми коновками не переходила йому дороги.
— Заховав ся, як медвідь у ґаврі! — жартував Кавнянський отворивши двері, та побачивши Любицького.
— Що?! — мовив Любицький, звільна наближаючи ся до гостя. — Такого по вас я не сподївав ся! — мовив дальше піднесеним голосом.
