Бож за сильний був подих дикої гірської поезиї на його чутку душу, щоб не полишити по собі слїду. Йому неначе відкрив ся новий сьвіт, — сьвіт тонів і гармонїї. Він чув їх у гомонї дзвонів, у сьпіві людий у церкві і всюди. Сї тони збігали ся в Зеньковій душі і там оставали ся. Тілько деколи на самотї вони озивали ся, немов давали знати, щоб Зенько вдарив по них як по струнах і заспівав свою пісню.
Та чи його пісня була така сама, чи він не міг узяти влади над тими тонами, але вони самі зливали ся в роскішну симфонїю і уносили його в безмежні простори, як уносить зір молодого орла, якому поростають крила.
В таких хвилях Зенькове лице покривало ся хмаркою задуми, а тїтки догадували ся, що він журить ся своїм незвичайним ростом. І вони ще дужше торгали його, при всякій нагодї визивали до псот, щоб розвіяти його журу і вилїчити його самого від несьміливости.
З початком вересня Зенько вернув до родичів, щоб, як писав йому отець, спільно порадити ся і порішити, на який видїл наук унїверситетських він має записати ся. Повернувши зараз забрав ся до фортепяну. Сестра дивувала ся і сьміяла ся з нього.
— Знаєш, Ольдаю, я переконав ся, що фортепян гарний інструмент. Менї неначе заслону знято з очий. І що нїхто перше якось не показав менї того?! Шкода! — жалкував Зенько. Він вигрібував забуті сестрині вправи фортепянові і виучував їх від рана до вечера.
