— Що там! добре, що менї робота йде гарно! — відповідав він.
Иншим разом Зенько бував також роздразнений:
— До хріна здали ся менї всї Греки! Лучшеб були вчили мене музики, ще й як здала би ся тепер менї.
Раз знов він якийсь хмарно-радий підходив до батька, до сестри, до матери і заявляв, що Шевченка кинув геть: Шевченко мабуть за великий для мене, я тепер узяв ся до Зарваницького, того, здаєть ся, гаразд розумію, — мовив Зенько.
А незадовго опісля знов жалував ся: — Або то можна що написати?! Я повинен мати так готовий матеріял, щоб тільки можна вибирати з нього до вподоби. Аджеж неможливо написати музику до поезиї, коли гаразд не знає ся її духа, сьпівности. Я навіть не знаю нїчого такого, чим провірював би я свої дослїди.
— Компонуєш та компонуєш і вже десь маєш того цїлу купу! А покажино й нам де що з того! — домавляла ся мати.
— Нї, мамцю! робота йде пиняво. Аджеж що будь не варто компонувати, до того ж я мушу переживати неначе всї ступнї розвою музики. Та я вже богато підучив ся і те, що компоную, буде зовсїм що инше, — відповів Зенько.
Панї Мелянїя відчувала Зенькову радість і його мороку, але останнє брала на свій власний, материнський спосіб. Вона бачила, що Зенько нидїє, а його очи сьвітять ся горячковим огнем. Проте їй було жаль рідної дитини
