— Як то ллє ся?! — непевно спитав о. Анатоль.
— З носа! — відповіла п. Мелянїя.
— Зараз! зараз! — відповів о. Анатоль, забираючи ся кінчити роботу, але п. Мелянїя не позволила, розвівши гамір на всю хату.
— За якимись касами у тебе нема жінки, нема дїтий! Як так, то не треба було женити ся! — мовила голосно і з гнївом.
Зенько тимчасом велїв наймичцї принести студеної води, обмив лице, до карку приложив собі мокрий ручник і поклав ся горілиць на софі в їдальнї.
— Що тобі, Зеньку? — спитав батько прийшовши до нього.
— Нїчого! Троха розболїла голова, тай пустила ся кров із носа.
— Так, так… Покинь ти те сидженє, ще маєш час компонувати. Тай піди до лїкаря, — повторяв о. Анатоль за жінкою слова і тер рукою своє чоло.
Зенько лежав блїдий; на його лицї було знати судороги.
— Я не піду! Що лїкар менї поможе? Нїби він розуміє, чого менї треба?! Як скінчу роботу, то голова сама перестане болїти — вже я знаю себе! — пручаючись мовив Зенько.
Полишили його в спокою, бо робив ся дивно вразливий. А в тім, здавало ся, все що треба, було зроблене. Не бігати-ж до лїкаря за кождий раз, як заболить голова. Але в ночи Зенькови зробило ся так зле, що треба було таки зараз покликати лїкаря.
— Справа поважна.... очевидні обяви пораженя мізку — уривано мовив приклика-